Історія ця відбулася в 2007 році під Пітером. Їхали ми з нашим водієм Женею додому, порядком завантажившись всякою необхідною нісенітницею - памперси, тампакси і т.д. Женя за бубликом, а я, як експедитор, поруч. Їдемо, нісенітницю всяку гонимо. Я вже по-тихеньку кемарю, час же пізній - перша година ночі. І отут Женя на узбіччі зауважує голосуючого панотця. Різко б’є по гальмах, я починаю нити - ніч, фура битком товаром забита і т.д., так може підстава (хто пам’ятає - на дорогах дуже неспокійно було), але робити нічого, раз стали - треба підвезти. 

Священик виявився дуже культурною людиною. Треба було йому до монастиря доїхати, кілометрів біля сорока. Ну, загалом, їдемо, бесіди всякі різні ведемо. І отут прямо перед носом нашої фури (відкіля він гад узявся) мужичок через дорогу пробігти здумав (час пізній - третя година ночі, сіл поблизу немає)…Женя з усієї дурі б’є по гальмах, я носом б’юся в лобовик і ми з ним у два голоси:

- Куди, ….., ….., біжиш?

Отут панотець нам і заявляє:

- Грішно лаятися, діти мої!

Женя йому і відповідь:

- Так як не лаятися, ледве ж не задавили?!!

Далі випливає відповідь (увага!):

- Тут би задавили, тут би і відспівали!

Це був фініш.