Недавно я зайшов у лікарню. Зовні вона здавалася звичайною. Ті ж самі білі вікна, квіти у кожному з них і, як завжди, спокій. Я хотів перевірити своє здоров"я і збирався пройти близько десяти лікарів. Я не знав з кого почати. Першим по номеру був стоматолог, але я їх боявся, як вогню. Вирішив піти до окуліста, бо ще з дитинства подобалося затуляти очі і називати літери, які я бачив на плакаті. Окуліст зустрів мене привітно, але я відчував його пронизливий погляд на протязі всієї розмови. - Сідайте, - він показав на крісло біля стіни. – Очі не турбують? Я відповів, що трішки. Він продовжив мовчки мене вивчати і, здається, не чув моєї відповіді. Вам потрібно більше дивитися на вашу дружину, - авторитетно заявив він. Що? – не зрозумів я. Вам потрібно більше дивитися на вашу дружину і менше дивитися на інших жінок. Звідки ви це взяли? – вирвалося у мене. І тоді ваші очі знову стануть молодими, - моє запитання проігнорувалося. – Можете йти. Пробачте, а як же літери? – я зовсім розгубився. Які літери? – окуліст востаннє глянув на мене. Ніякі, - я, вражений почутим, вийшов за двері. * В масажному кабінеті лунала музика. Масаж для мене – завжди задоволення. Добрий на вигляд азіат середніх років так сильно потис мені руку, що я мало не закричав. - Може обіймемося? – він погрозливо розкинув руки, але помітивши мій переляк, розсміявся і проспівав баритоном, - Жартую. Лягайте. Коли я ліг, він вимкнув музику і запитав: - Я практикую прогресивний тайський масаж. Будемо робити? Тоді я ще не знав, що це таке, тим паче я вже лежав на дивані, і погодився. - Почнемо з м”якого масажу. Заходьте, - лікар увімкнув вальс і покликав когось із кімнати поруч. Огрядна азіатка, кілограмів сто, примусила мене задрижати. Але вона так швидко вилізла мені на спину, що я не встиг сказати ні слова. - М”який масаж. – лікар театрально перетворився на диригента. Дивно, але азіатка почала витанцьовувати, щось схоже на вальс. Мені було приємно і я не заперечував. Швидкий масаж! – лікар увімкнув якусь латино-американську мелодію. Жінка затанцювала більш відчутно. Досить! – прохрипів я. Досить, так досить, - лікар зітхнув і розвів руками. - Жаль, що не дочекалися інтенсивного масажу. – Він увімкнув якийсь божевільно швидкий рок-н-рол. – Його майже ніхто не витримував. З кабінету масажу я вийшов прямий, як струна. * Якщо ці лікарі такі, то що ж творитиме стоматолог? Піти до нього зараз значило б пережити саме страшне, але я вирішив, що так і буде... На шиї у стоматолога я помітив коралове намисто якоїсь дивної форми. Підійшовши ближче, зрозумів, що то зуби. Він перехопив мій погляд і байдуже пояснив: - Не звертайте уваги. Це зуби, які я виривав у пацієнтів, - він подивився на мій рот. – Може і у вас, щось для мене буде. Сідайте. Сідаючи в крісло я вже втратив зв”язок з реальністю. З туману почувся винуватий голос лікаря: - Ви знаєте, зранку в кабінеті немає напруги, - стоматолог похнюпився, а потім радісно підняв вгору вказівний палець. – Але не хвилюйтесь! Який би я був лікар, щоб не зміг допомогти хворому. Він нахилився до крісла і викотив з-під нього, щось схоже на велотренажер: з педалями від велосипеду, але без сідла і керма. - Моя запатентована техніка, - його розпирало від гордості. – Я приєдную до неї бор-машину, а вам потрібно просто крутити педалі. Я зробив першу спробу вирватися, але ремені, якими він обачливо перетягнув мене спочатку, трималися міцно. Лікар цього не помітив, або зробив вигляд, що не помітив: - Попереджаю: чим швидше працюватимете ногами, тим ефективнішим буде ваше лікування... * Не знаю, де я взяв сили для наступного кабінету, але кабінет оторинолоринголога (в народі Вухо-Горло-Носа) був у моєму обхідному листі і я зайшов. Цей вже нічим не здивує. В мене не хворіли ніс та вуха, хіба що трішки хрипіло горло, але в таку пору року – це не дивно. На стінах кабінету я помітив дуже багато різних малюнків. - Який ніс!!! – лікар вражено дивився на мій ніс, забувши правила гарного тону. – Римський! Справжній! Він дістав з-під столу чистий аркуш паперу і відразу ж почав замальовувати. Чекайте, я ж прийшов на обстеження, - мені було дуже ніяково. Яке обстеження, коли у вас такий ніс! – він був у ейфорії від цієї частини мого обличчя. Ніс, як ніс! – я сердито затулив його рукою. – Обстежуйте! Обстежую! – буркнув лікар. – Сідайте. Показуйте праве вухо. Я повернувся. Яке-е вухо! – здавалося він бачить літаючу тарілку. – Класика! Мрія! – і знову потягнувся під стіл. Та що вам моє вухо? – я відкрив носа і затулив праве вухо. Який ніс! – в екстазі простогнав лікар. Вільною рукою я знову затулив ніс: Горло моє подивіться. Навіщо мені ваше горло, - недбало відмахнувся він, підійнявшись, і намагаючись зазирнути на ліве вухо.
*
Коли вже я вибіг з кабінету і пройшов чимало шляху, то зрозумів, що все ще затуляю руками вуха і ніс. Такого медогляду я не проходив ні разу в житті. Наступним у списку був психіатр. От якраз він і зніматиме мій стрес після своїх товаришів по професії. Кабінет був просторим і затишним, та сам лікар виглядав дуже сумним. Сідайте, які проблеми? – він тяжко зітхнув. Я завжди ніяковію у ситуаціях коли ділюся особистим, тому почав загальними фразами: Проблем вистачає, як і в інших. Ось, недавно трапилася ... А я недавно з дружиною посварився, - перебив мене лікар. Е-е-е... Що? – не зрозумів я. Посварилися із-за дрібниці, а вже неділю не розмовляємо. Що робити? Ви мене питаєте? Ви ж самі – професіонал, - я не знав, що відповісти. Ой, справді! Так які у вас проблеми? Та ось недавно трапилася зі мною історія в автобусі... Я ненавиджу автобуси. Що??? – ця розмова збивала мене з пантелику. В автобусах всі штовхаються. Мені так важко кожен день їздити на ньому на роботу. Спробуйте інший транспорт. Інший??? – лікар злякано здригнув плечима. – Там ще гірше!!! А, може, велосипед? – я починав кар'єру психолога. Ви знущаєтесь? Я лікував зуби в нашого стоматолога, коли не було напруги. А знаєте, які в мене слабкі ноги? На очах у лікаря почали виступати сльози. Я обережно взяв його за плече: Не хвилюйтеся, все буде добре... Наша розмова тривала ще півгодини. Не знаю, хто кому з нас допоміг, але психіатр посміхався, коли я від нього пішов.
Залишалося здати аналіз крові і я зазирнув у лабораторію. Те, що я там побачив, настільки вразило мене, що я зірвався з місця і чимдуж побіг з цієї божевільної лікарні, і біг так швидко, що оговтався тільки в себе вдома.
В ту лікарню я більше ніколи не звертався, але з приємністю мушу констатувати факти: спина моя з тих пір ні разу не боліла; зуби міцні, як в молодості; а нерви завжди у повному порядку.
