- Де запальничка моя? Блін, ну навкруги засада.
- Сергійчисько, так плюнь ти. Усе пройде, перейде і це. Ну, позбавили квартальної, з ким не буває. Просто день невдалий. Давай, спиртику налий.

Так ні ж. Чорна смуга не сьогодні почалася. І навіть не місяць тому, коли дружина до тещі в Іркутськ виїхала. Виїхала, і начебто шматок душі з м’ясом вирвала і відвезла. Лапочка моя, половинка. Адже люблю тебе. П’ятнадцять років, а усе – як у перший раз…

А як усі починалося! У Бауманке одним із кращих був, диплом зарахували як кандидатську. Відразу потрапив у закритий НДІ. Пристойний оклад, квартиру дали через рік. Займалися «генераторами емоцій» - психотронною зброєю. Тема перспективна, із сімдесятих років ще. «Випромінювачі страху», підвішені під крилами штурмовиків, в Афгані себе нормально виявили: «духи» лізли з печер, кидали зброю і розбігалися, як таргани.

Але це – для супротивника. А для своїх військ придумали «генератор боргу» зробити. Генерал, що курирував «шарашку», Стругацьких любив. Прочитав у «Населеному острові» про таку штуку і пробив фінансування. Казку зробити минулим доручили Сергію. Думка проста: включаємо установочку, а замполіти словами обробляють, лапшу вішають про почесний обов’язок. Ну, після цього особовий склад, витріщивши зінки, кидається на амбразури і на танки із саперними лопатками.

Але Сергійчисько щось з частотою наплутав. Люди починали плакати, згадувати, кого в дитинстві скривдили, борги віддавати. Словом, не Матросови, а князі Мишкіни виходять, блаженні якісь. А отут перебудова. Інститут закрили, матеріали знищили, щоб «демпресса» не добралася. От тільки широкополосний хвильовий блок на пам’ять і залишився, у якому чергові електрики «бомжо-пакети» на обід розігрівають. Частоту подрегулював - і працює не гірше мікрохвильовки.

Сміх, звичайно. Кандидат наук працює електриком на Останкінській вежі. А що робити, якщо наука звалилася давно?

Напевно, тому і дружина пішла. Виходила-то за перспективного молодого вченого, а жити довелося з роботягою. Та й на тисячу зарплати не розгуляєшся. Туга…

Сергійчисько ковтнув розведеного водопровідною водою казенного спирту, що смердів гумою, і закашлявся. Притулив гаряче чоло до крихітного, у долоню, віконцю і подивився на блискаючі нічні вогнями Москви, такі красиві з трьохсотметрової висоти. Дістав сигарету.

- Блін, ну де запальничка-то? Пам’ятаю, мені дружина на десять років весілля дарувала.
- Утратив, напевно. Сиди, я зараз сірника з битовки принесу.

Напарник встав і поліз по металевих сходах на верхній проліт. Хвиля вибуху і спалах відкинули його від дверей. Повалив смердючий дим, з битовки, матюкаючись, вискакували електрики. Сергій рвонув нагору по сходам.
- Блять, знову пожежа, чи що?!
- Так це Петька, недоумок, у твою микроволновку саморобну яйця поставив варитися. Ідіот. Вибухнули до едреної фені, йому кришкою в чоло заїхало.

З розкиданого блоку нещадно смерділо сірководнем. По корпусі пробігали якісь іскри. Сергій, прикриваючи рот рукавом, висмикнув вилку з розетки і хлюпнув у палахкотливе нутро води з чайника. Черговий спалах перекинув його на підлогу.

- Сергійчисько, уставай, усе нормально. І це… Прости мене, це я твою запальничку провтикав. Сподобалася мені вона. І ще. Ти мені в дев’яносто дев’ятому років п’ятсот карбованців позичив, а не запитував. Забув, напевно. На, забирай.

Збентежений напарник протягав запальничку і зім’яту купюру. Сергій розгублено почухував закопчене чоло, коли задзвонив телефон. Голос директора був незвично привітним.
- Сергій…е-е…Васильович! Вибачите, що турбую. Я ніяк заснути не можу. Зрозумів, що з позбавленням вас премії за перший квартал я помилився. Я вже бухгалтера розбудив, вона зараз до вас їде, щоб гроші видати. Ви аж простите, будь ласка. Спокійного чергування.

Сергійчисько ошелешено подивився на залишки хвильового блоку. Він, чи що, спрацював? Вибух, енергетичне накачування. І Останкінська вежа, що виступила як гігантський антену-резонатор. Так сигнал міг і всю Москву накрити. А те і всю Московську область.

Одержавши вдома телеграму з Іркутська «Прости. Люблю. Зустрічай», він уже не здивувався.